Міф про "Віслу". Як українців депортували з Польщі 80 років тому, і чому про це зараз згадала Рада

Відносини України та Польщі продовжують ускладнювати історичні суперечки.

У Варшаві все частіше порушують питання про Волинську різанину - масові вбивства поляків українськими націоналістами під час Другої Світової війни. У Польщі ці події визнані геноцидом, а польський Сейм оголосив 11 липня Днем пам'яті жертв Волинської різанини.

Як би у відповідь на це Рада ухвалила закон, яким визнала "злочинною" депортацію українського населення Польщі після Другої світової війни.

Документ дає право жертвам депортації вимагати повернення майна та компенсацій за нього. Хто саме має повертати майно та видавати компенсації у документі чітко не написано, проте зрозуміло, що відповідь на це питання може бути лише одна – Польща.

Поляки поки що докладно прийнятий Радою закон не коментують, але потенційно він може стати новою точкою напруги у відносинах України та Польщі з потенційно серйозними наслідками.

При цьому сама по собі тема переселення українців із Польщі після Другої Світової війни не дуже відома та оточена великою кількістю міфів. Зокрема чомусь поширена думка, що українців депортували в Україну в рамках операції "Вісла", хоча вона до цього жодного відношення не мала.

Детальніше про те, як і чому українців виселяли з Польщі 80 років тому і до яких наслідків може призвести ухвалений Радою закон читайте у статті "Страни".

Від поляків у Львові до українців у Засянні

Виселення українців з території Польщі розпочалося наприкінці 1944 року – після того, як 9 вересня польська влада уклала угоду з керівництвом Української, Білоруської та Литовської РСР про взаємну евакуацію населення. Ту частину угоди, яка стосувалася України, підписали голова Польського комітету національного визволення (тимчасового уряду країни – ПКНВ) та голова українського уряду (Раднаркому) Микита Хрущов. У ньому йшлося про переселення всіх українців, росіян і людей, що ідентифікують себе як русинів, в УРСР, а всіх поляків та євреїв, які до війни мали польське громадянство, – до Польщі.

Для практичного виконання завдань сторони призначили своїх уповноважених зі штаб-квартирою в Любліні: від Польщі ним став Мечислав Рогальський, до війни працював консулом у Східній Пруссії, а від УРСР – тоді ще нікому не відомий заступник наркома (міністра) харчопрому республіки Микола Підгорний (1957 р.). 1965-77 роках – очолював Верховну Раду СРСР).

Слід зазначити, що перший етап евакуації, якому спочатку відвели термін з 15 жовтня 1944 року по 1 лютого 1945 року, був здебільшого справді добровільним: потенційним переселенцям пропонували компенсацію за втрачене житло та майно, звільнення від податків та – у разі сільських мешканців – гарантії надання землі. Але це дало мінімальний вихлоп: із 700 тисяч українців та росіян, які жили на території Польщі, до середини 1945-го виїхало лише 80 тисяч. Відсоток поляків і польських євреїв, які покинули СРСР на той час, точно не відомий, але він був невеликим.

Причини невдачі добровільної евакуації банальні: поляки та польські євреї (їх на західній Україні налічувалося тоді близько 800 тисяч) здебільшого жили в містах (одних поляків було понад 100 тисяч у Львові, що становило на 1944 рік 67% населення міста; євреїв ж після Холокосту залишилося всього 2 тисячі. Вони розуміли, що повноцінної компенсації на новому місці не отримають. Українці Східної Польщі, навпаки, були сільськими жителями, які завжди важкі на підйом, а тим більше в ситуації, коли потрібно кинути ділянку землі, що роками оброблялася, в обмін невідомо на що. До того ж, у період перебудови світу ніхто особливо не вірив у стабільність прийнятих рішень – і багато хто розраховував, що влада ще може якось переграти ситуацію і що в результаті нікуди їхати не доведеться.

Тож до середини 1945-го "польський" та "український" процеси виглядали приблизно однаково. Однак потім їх перебіг кардинально розійшовся.

У лютому 1945 року Кримська конференція лідерів СРСР, США та Британії остаточно затвердила передачу етнічно польського Львова Українському СРСР, у березні ця новина широко поширилася серед населення – але воно все ще сподівалося, що західні союзники "заступляться за Польщу". Однак у травні війна закінчилася, союзники домовленості не переграли, а у липні пішли чутки про те, що збираються закрити кордон. Саме ці чутки й змінили настрої поляків у західноукраїнських містах – тепер вони самі стали брати в облогу бюро з репатріації, щоб отримати дозвіл на виїзд до Польщі. Ажіотаж був таким, що у львівському бюро просто вирвали двері разом із зашморгами.

У результаті до кінця 1946 року з 800 тисяч поляків та польських євреїв не виїхали лише близько 3%. Тож можна сказати, що ця частина евакуації справді виявилася добровільною. І хоча у Польщі на рівні політиків та громадських організацій періодично порушують питання про "польський" Львів (і Вільнюс), але загалом там ніхто не говорить про насильницьку депортацію поляків.

З українцями та русинами Східної Польщі ситуація зовсім інша: вони не хотіли розлучатися із землею і в "першу у світі соціалістичну державу робітників і селян" не рвалися. 24 липня 1945 року емісари ПКНВ зустрілися з представниками нацменшин - і ті заявили, що нікуди їхати не збираються. Більше того, вимагають відкриття шкіл зі своїми мовами навчання та права на створення власних політичних партій. Посланці Варшави формально погодилися на ці умови, але у самій польській столиці вже будували інші плани.

"Населення, заражене бандитизмом"

22 серпня 1945 року до Східної Польщі було відправлено три польські дивізії. З цього моменту розпочався новий етап евакуації – вже добровільно-примусовий: мешканцям населених пунктів просто давали час на збори та забезпечували їхнє перевезення у супроводі військових. Таким чином до кінця року в УРСР поїхали ще 82 тисячі людей.

У відповідь на цю евакуацію провідник Української повстанської армії у Польщі полковник Орест наказав напасти на переселенські комісії та загони Війська Польського, які беруть участь у депортації, а також на залізничні станції та мости. Процес це не зупинило – навпаки, лише запекло поляків, які, починаючи з січня 1946 року, почали проводити каральні акції проти сіл, мешканців яких підозрювали у підтримці УПА. Найбільше постраждало населене лемками село Завадка Мороховська на південному сході Польщі: поляки отримали інформацію (як виявилося, недостовірну), що в ньому ховається загін УПА на чолі з провідником "Реном", тричі вводили туди війська, вбили понад 90 осіб (з 430 мешканців), а потім спалили всі будинки і депортували тих, хто залишився.

Усього ж на цьому – вже повністю насильницькому – етапі евакуації, який закінчився в червні 1946 року в Україну переселили 280 тисяч осіб, що разом із переселенцями попередніх етапів склало 480 тисяч – тобто близько 70% усіх етнічних українців, росіян і людей, що ідентифікують себе русинами, які опинилися в Польщі в її повоєнних кордонах.

Проте все це не мало жодного відношення до операції "Вісла". Її взагалі могло не бути, якби ситуація у Східній Польщі заспокоїлася: до середини 1946-го польська влада вважала, що із завданням "виправлення етнічної карти" впоралися і нових етапів евакуації не планували.

Але в цих районах (як і в Західній Україні, і на частині території Чехословаччини) продовжували діяти загони УПА, які, як і раніше, користувалися підтримкою частини українського населення, що залишилося. Як писав у доповідній записці у квітні 1947 року главі України Лазарю Кагановичу заступник голови Ради міністрів УРСР Дмитро Мануїльський, "від переселення відмовилося і залишилося у Польщі головним чином українське населення, заражене бандитизмом".

Сама доповідна записка була написана у зв'язку із запитом польської влади щодо необхідності нової хвилі виселення етнічних українців. А приводом для запиту стало гучне вбивство 28 березня 1947 року заступника міністра оборони Польщі Кароля Сверчевського, який потрапив у засідку УПА, яке і стало прологом для операції "Вісла".

Генерал Сверчевський, загибель якого стала приводом для операції "Вісла"

Сама ця операція проходила з 19 квітня до 31 липня і складалася з двох майже паралельних етапів.

Перший – військовий – проходив з 19 квітня до 17 липня: за цей час група частин Війська Польського "Вісла" розгромила більшість загонів українських націоналістів. Одночасно в Чехословаччині проходила операція "Акція Б" – її завданням було знищення загонів УПА, які намагалися прорватися з Польщі до американської зони окупації Австрії.

Квітень 1947. Операція "Вісла": загін Війська Польського перевозить полонених членів УПА

Другий етап операції – з 28 квітня до 31 липня – полягав у насильницькій депортації близько 140 тисяч непольського населення Південної та Південно-Східної Польщі. Тільки до цих 140 тисяч українців і русинів можно застосувати термін "жертви операції "Вісла". Але парадокс у тому, що саме названі "переселенці" не мають жодного відношення до закону, ухваленого днями Верховною Радою, оскільки майже всі вони – та їхні нащадки – не є громадянами України.

Справа в тому, що на запит Варшави про можливість переміщення непольського населення південних воєводств Київ у 1947 році відповів, що переселяти їх нема куди: в Україні просто немає необхідного житлового фонду. І тоді польська влада ухвалила рішення переселити українців та русинів на колишні території Німеччини, приєднані до Польщі. Зі 140 тисяч осіб більшість опинилися у Щецинському (колишній Штеттін), Ольштинському (Алленштайн) та Вроцлавському (Бреслау) воєводствах, а близько 11 тисяч осіб – у Познанському (Позен) та Гданському (Данциг).

З усіх цих регіонів з 1945 року виселяли німців і з того ж часу їх активно заселяли поляками (переважно із західних областей України та Білорусі, а також з Литви), які вже зайняли найкращі квартири, будинки та землі, тож українським та русинським переселенцям дісталися лише залишки "німецької спадщини". Але подітися було нікуди – в'їзд до СРСР чи втеча на захід через перекриті кордони вже стали неможливими. Тож 140 тисяч людей осіли на нових польських землях і залишилися громадянами Польщі – як і їхні нащадки.

Літо 1947. Операція "Вісла": депортація непольського населення до західних воєводств

Втім, повторимося, ухвалений Радою закон до операції "Вісла" жодного стосунку не має, оскільки він стосується лише українських громадян.

Історія з переселеннями була закінчена в 1951 році, коли СРСР та Польща підписали угоду про обмін невеликими ділянками територій, заодно і обмінявши їх населення.

Етнічний склад Польщі у довоєнних кордонах

Наслідки ухваленого закону

Коротко про контекст та політичні наслідки рішення Верховної Ради.

З історичної точки зору воно є прикладом того, як події минулих століть оцінюються з погляду сьогодення. Що, втім, останніми роками, коли статуї Джорджа Вашингтона скидали за його "рабовласницьке минуле", не така вже й рідкість.

Безумовно, насильницьке переселення було трагедією для тих, кого воно торкнулося.

Але у 1940-ті "виправлення етнічної карти" було звичним явищем: як уже сказано, у 1945-47 роках так переселяли німців із Польщі та Чехословаччини та поляків із СРСР. Не кажучи вже про те, що УПА 1943-го взагалі вирішила "виправити етнічну карту" різаниною на Волині, а 1944-го її досвід у менших масштабах повторила польська Армія Крайова на землях лемків.

Якщо додати до перерахованого насильницькі операції у США щодо японців, у СРСР щодо німців, кримських татар та деяких кавказьких народів, то стає зрозуміло, що навіть у таборі переможців Другої світової подібні "заходи" сприймалися як цілком пересічне явище.

Отже, очікувати юридичного визнання прийнятого Радою закону десь за межами України не доводиться – інакше можна отримати довгий ланцюжок подібних рішень із непередбачуваними наслідками.

Рішення українського парламенту має лише один передбачуваний наслідок – ускладнення відносин з Польщею. Хоча в законі злочинними називаються "рішення, прийняті органами колишнього СРСР і Польської Народної Республіки" (тобто відповідальність покладається тільки на комуністів), насправді в 1945-47 роках - коли і відбувалися насильницькі депортації - Польщею керував коаліційний уряд, складений з комуністів і представників влади.

Той самий голова польського уряду Осубка-Моравський, який підписав з Хрущовим угоду про обмін населенням, – зовсім не комуніст, а соціаліст, учасник опору нацистам, якого 1947-го прибрали з посади, а 1949-го взагалі усунули з політичного життя Польщі. І для нинішньої влади Польщі він не "комуністичний злочинець".

Зрозуміло, що Верховна Рада ухвалила закон про депортацію, оскільки українська влада обурилася тим, що у Польщі УПА оголосили злочинною організацією, яка вчинила геноцид. І взагалі все частіше нагадують Києву про Волинську різанину.

Однак, закладені в ухвалений закон норми можуть мати і серйозні практичні наслідки.

Згідно з документом, депортованим із Польщі українцям Рада дала право претендувати на повернення вилученого у них майна, а також компенсацію за нього.

Якщо будівлі та майно збереглися та не зайняті, вони повертаються власникам; інакше — виплачується грошова компенсація. Виплати здійснюються поетапно протягом п'яти років, перша частина - не менше 20% суми - говорить закон.

Заяви на компенсацію потрібно подати протягом трьох років після набуття офіційного статусу депортованого.

Звичайно, немає жодних механізмів, за якими депортовані з Польщі українці могли б пред'явити полякам претензії щодо повернення вилученого у них майна або отримання компенсації. Польща, напевно, не прийме до виконання положення українського закону.

При цьому якщо Київ на поверненні та компенсаціях наполягатиме, то Варшава у відповідь може порушити питання компенсації полякам за майно, вилучене у них на Західній Україні після його входження до складу СРСР. А вилучили тоді майна в поляків набагато більше, ніж в українців під час виселення. Питання повернення (реституції) майна поляків на Західній Україні, до речі, у Польщі час від часу порушується різними політиками та громадськими організаціями. Проте, на державному рівні не підтримується. Але якщо Київ почне ставити питання про повернення майна українцям у Польщі, то позиція і польської влади щодо реституції може змінитися.

І між Україною та Польщею з'явиться нова конфліктна точка, яка ускладнить і так непростий процес знаходження порозуміння між двома країнами, що ризикує позначитися на багатьох процесах. У тому числі й на переговорах щодо вступу України до ЄС.