Десятиліття без миру. Коли офіційно закінчилася війна антигітлерівської коаліції із Німеччиною

Коли останнім часом почали обговорюватися варіанти мирного врегулювання в Україні, досить популярною точкою зору і в Україні, і в Росії, і на Заході стало те, що для завершення війни недостатньо буде лише припинення вогню. А потрібний повноцінний мирний договір. Інакше міцного світу не буде, а буде лише «заморожування».

При цьому дуже часто як приклад того, як має завершитися війна наводиться Друга світова та розгром нацистської Німеччини, День перемоги над якою святкують у різних країнах 8 або 9 травня.

Тим часом, жодного мирного договору ні 8, ні 9 травня 1945 підписано не було. У цей день було укладено угоду про припинення вогню за умов повної капітуляції німецької армії на всіх фронтах.

Так, безумовно, це і був днем перемоги у війні, оскільки головного ворога антигітлерівської коаліції було розгромлено і капітулювало, припинивши всякий опір, а всю територію Німеччини зайняли війська переможців.

Проте з юридичної точки зору війна у травні 1945 року не закінчилася: країни антигітлерівської коаліції перебували у формальному стані війни з Німеччиною не один рік чи навіть не одне десятиліття. "Врегулювання німецького питання" також розтяглося майже на півстоліття, кілька разів загрожувало перерости в нову війну і, за підсумком, точку було поставлено лише 4 березня 1991 року, про що мало хто взагалі знає. Причому мирного договору ніхто так і не підписав.

Що передувало капітуляції нацистів, чому вона мало не зірвалася, як потім союзники визначали долю Німеччини, чому Сталін виступав за її об'єднання, через що ФРН тривалий час відмовлялася визнавати польсько-німецький кордон і саме сталося 4 березня 1991 року – читайте в історичній реконструкції "Країни".

Реймська інтрига

Те, що світ із Німеччиною виявиться справою не менш складною, ніж перемога над нею, стало ясно ще до її капітуляції. Відправна точка всіх цих складнощів показана у відомому серіалі "Сімнадцять миттєвостей весни", в якому радянський розвідник Штірліц працює над зривом сепаратної угоди між німецьким військовим командуванням в Італії та західними союзниками.

Ці переговори дійсно вели спецпредставник Білого дому Алан Даллес з німецьким командуванням в Італії, і вони суперечили домовленостям про беззастережну капітуляцію Німеччини, укладених лідерами Британії, СРСР і США в Тегерані в 1943-му і підтвердженим у Ялті в лютому 1945-го.

Інша справа, що самі переговори були не таким злочином з боку американців і британців: кожна країна хоче зберегти життя своїх солдатів, і якщо противник пропонує свою здачу – то чому цим не скористатися? Питання полягало лише в тому, як поєднати власні бажання із зобов'язаннями перед партнером по коаліції.

Вашингтон знайшов компроміс: угода про капітуляцію була підписана 29 квітня 1945 року в присутності радянського представника – генерал-майора Олексія Кисленка, який зафіксував, що йдеться про припинення бойових дій лише на одній ділянці фронту – в Італії та Західній Австрії. З німецької сторони рішення було ухвалено без відома Берліна і стало в результаті одним з ключових моментів, що призвели Адольфа Гітлера до розуміння його краху і самогубства, - так що вся ця "італійська" історія зрештою відіграла позитивну роль для прискорення закінчення бойових дій.

Однак важливим є й інше: прецедент сепаратної капітуляції відбувся, і німці – особливо після самогубств Гітлера та Геббельса та переходу формальної влади до рук грос-адмірала Карла Деніца – поспішали ним скористатися, оскільки більше ніхто не вірив у диво. Всі німецькі керівники, що залишилися, прагнули одного: здатися англо-американцям, щоб - як мінімум - уникнути помсти радянських військ або навіть - як максимум - посварити антинімецьку коаліцію і зробити Берлін союзником Вашингтона і Лондона в боротьбі з Москвою.

Другий прецедент відбувся на північно-західній ділянці фронту, яка була зоною відповідальності британського командування. Оскільки прем'єр Британії Уїнстон Черчілль сам вважав СРСР новою головною загрозою, він дав добро на явне порушення тегеранських домовленостей. 4 травня командувач ВМС Німеччини Ганс-Георг Фрідебург підписав із британським фельдмаршалом Бернардом Лоу Монтгомері акт про капітуляцію всіх німецьких збройних сил у Голландії, Данії, Шлезвіг-Гольштейні та Північно-Західній Німеччині. Ця здача фронту відбулася вже за повної згоди та схвалення рейхспрезидента Деніца і призвела до наступного кроку – широко відомих переговорів у Реймсі.

Делегацію до цього французького міста надіслав сам Деніц, і її знову очолив командувач німецьких ВМС Фрідебург – з тими самими завданнями, але тільки щодо всього Західного фронту. Однак тут усе склалося інакше.

У Реймсі знаходилася ставка головкому всіх союзницьких військ у Європі – генерала Дуайта Ейзенхауера, і він мав чіткі вказівки з Вашингтона: жодних сепаратних переговорів з порушенням домовленостей "Великої трійки". Як ми вже писали, Штати – незважаючи на смерть президента Франкліна Рузвельта та прихід до влади Гаррі Трумена – все ще вважали своїм головним фронтом японський і все ще прагнули того, щоб СРСР вступив у цю війну. Чим і зумовлювалися всі кроки Білого дому і – відповідно – Ейзенхауера, який одразу дав зрозуміти німцям, що угод без схвалення Москви не буде.

6 травня – наступного дня після прибуття Фрідебурга до Реймсу – туди запросили радянського представника – генерал-майора Івана Суслопарова, і в його присутності німецької делегації оголосили, що капітуляція можлива лише одночасно на всіх фронтах, включаючи східний.

Фрідебург зробив запит щодо цих умов Деніцу, але рейхспрезидент висловився проти такого сценарію. Він терміново відправив до Реймса начальника штабу оперативного керівництва Альфреда Йодля – категоричного супротивника повної капітуляції. Деніц сподівався, що його особистий посланець зможе переконати Ейзенхауера, проте про всяк випадок видав йому доручення для підписання угоди на умовах союзників.

Увечері того ж 6 травня Йодль прибув до Реймсу і спробував умовити представників Ейзенхауера зняти вимоги капітуляції німців перед усіма союзниками.

Він наводив різні аргументи. Наприклад, заявляв, що капітуляція німців у тому числі перед Червоною армією означатиме передачу радянському союзу частині німецьких озброєнь. "Чи відповідає це інтересам Заходу?", - порушував питання Йодль.

Позицію спецпредставника Дєніца передали Ейхенхауеру, але той був непохитний: "Якщо вони не припинять шукати відмовки і тягнути час, я негайно закрию весь фронт союзників і силою зупиню потік біженців через розташування наших військ. Я не зазнаю ніякої подальшої тяганини".

Йодлю довелося погодитись: він зробив запит Деніц і – хоч і зі скрипом – отримав від нього добро на підписання акта про загальну капітуляцію. Суслопаров, дізнавшись про це, терміново запросив Москву, щоб з'ясувати, як діяти у цій ситуації. Проте відповідь Сталіна (з відмовою від такої угоди) надійшла надто пізно: 7 травня о 02:41 за центральноєвропейським часом документ було підписано. Але до нього – за домовленістю Ейзенхауера та Суслопарова – внесли пункт про те, що "даний протокол про військову капітуляцію не виключає надалі підписання іншого, досконалішого акта про капітуляцію Німеччини, якщо про те заявить якийсь союзний уряд".

Згідно з цим пунктом і відбулося те саме офіційне підписання в Карлхорсті в ніч з 8 на 9 травня, яке ми святкуємо як День Перемоги. Як бачимо, незважаючи на підступи німців, союзники цю проблему вирішили без конфліктів – якщо не вважати, звичайно, тієї самої суперечки щодо "восьмої чи дев'ятої". Однак на цьому складнощі миру з Німеччиною лише розпочиналися.

7 травня 1945. Підписання капітуляції в Реймсі

Світ для всіх. Крім Німеччини

Хоча війна з Німеччиною та її союзниками закінчилася 1945-го, того року жодного мирного договору підписано не було. І 1946-го теж. Лише 10 лютого 1947 року відбулося підписання відразу кількох угод про мир із колишніми союзниками Гітлера – з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. З ще двома німецькими союзниками – Хорватією та Словаччиною – нічого підписувати не знадобилося, оскільки ці держави знову увійшли до складу Югославії та Чехословаччини відповідно.

Однак у переліку держав, із якими країни антигітлерівської коаліції підписали мир, була відсутня Німеччина. І це мали серйозні причини. У перелічених п'ятьох країнах до 1947-го пройшли вибори, з'явилася влада, яка могла підписувати угоди від імені своїх народів. Німеччина такої влади все ще не мала. Як, власне, й не було Німеччини.

Після перемоги в 1945-му союзники відправили рейхспрезидента Деніца за грати і судили його на Нюрнберзькому трибуналі, а саму країну поділили на чотири зони окупації - американську, британську, радянську і французьку, - яка повинна була продовжуватися до того моменту, поки переможці не вирішать, що робити.

І тут почалися різночитання. Москва і Лондон – кожна столиця зі своїх причин – виступали за збереження єдиної Німеччини з позбавленням її військово-промислового потенціалу, тоді як Вашингтон і – особливо – Париж виступали за поділ країни, що програла, на кілька невеликих держав.

Ці суперечки йшли весь 1945-й і майже весь 1946 рік, так що до лютого 1947-го підписувати світ все ще не було з ким. А паралельно почали відбуватися події, які взагалі зробили підписання такого договору неможливим.

Перший крок зробили американці та британці. 2 грудня 1946 року вони підписали угоду про об'єднання своїх зон окупацій, яка набула чинності 22 липня 1947 року. Це стало можливим після того, як Трумен під впливом Черчілля змінив позицію і став прихильником включення Німеччини до нового антирадянського табору. Франція, яка боялася відродження німецької держави, продовжувала виступати за поділ сусідньої країни на дрібні держави, а тому виступила проти і свою зону окупації (західні та південно-західні землі Німеччини) у об'єднання, що створювалося, віддавати не стала.

Так народилася квазідержава, яка мала неофіційну назву "Бізонія" (Bi Zone). Політична влада в ньому все ще належала окупаційній адміністрації, але економічна частково передавалася німецьким структурам, що створювалися. І це призвело до наступного кроку: навесні 1948 року в Бізонії (і французькій зоні) запровадили власну валюту, яка замінила марку, яка ходила у всіх чотирьох зонах окупації.

Грошову реформу готували таємно, з кінця 1947 року, і провели швидко, обмеживши обмін старих грошей на нові лише дрібними сумами та за курсом 10 колишніх марок за одну нову. У результаті на руках у населення Бізонії виявилася величезна маса непотрібних грошей, і воно хлинуло збувати їх у радянську зону окупації, скуповуючи все поспіль. Магазини східних регіонів спорожніли за лічені дні, і радянська адміністрація вирішила терміново закривати "кордони" – як із Бізонією, так і з трьома союзницькими зонами Берліна. Для останніх це означало повну блокаду – ту саму, що увійшла до історії як точка остаточного розриву між недавніми союзниками з антигітлерівської коаліції.

Після цього будь-які спільні рішення щодо Німеччини, включаючи її об'єднання та мирний договір з нею, стали неможливими.

8 квітня 1949 року Франція, яка загрузла у в'єтнамській війні і тому послабила свої позиції в Європі, віддала свою зону окупації, і Бізонія перетворилася на Тризонію. А ще через півтора місяці, 23 травня, Трізонія офіційно стала Федеративною Республікою Німеччиною. Нарешті, 7 жовтня того року Москва оформила свою зону в Німецьку Демократичну Республіку.

З'явилося відразу дві держави з німецькою владою, але жодна з них не визнавалася як правонаступник колишньої Німеччини. Так що мирний договір, як і раніше, підписувати не було з ким.

Сталінська бомба

Усі розуміли, що поділ Німеччини – явище тимчасове. І бажання її об'єднати декларували практично все, але на практиці виявлялося, що розділена країна вигідніша для більшості гравців як у світі, так і в самих німецьких державах.

Країни Заходу не хотіли об'єднання, оскільки планували залучити ФРН до утвореної 1949-го НАТО (а Франція ще й боялася, що об'єднана Німеччина знову домінуватиме в Європі). А в самих ФРН та НДР їхні лідери – канцлер західних німців Конрад Аденауер та партійний вождь Східної Німеччини Вальтер Ульбріхт – виступали за збереження статусу кво, бо воно означало збереження їхньої влади. Звичайно, і в столиці ФРН Бонні, і в столиці НДР Берліні були ті, хто ставив питання єдності вище влади, але вони якраз великої владою не мали (і, можливо, саме тому не боялися її втратити).

Єдиним серйозним винятком із довгого списку супротивників єдиної Німеччини виявився… Йосип Сталін. Німецькі історики і сьогодні одностайно сходяться на думці, що НДР була "небажаною дитиною" радянського вождя, якого мало цікавив пропагандистський ефект від існування "першої німецької соціалістичної держави", яка вимагала чималих фінансових вливань. Сталін хотів об'єднати Німеччину саме для того, щоб зруйнувати плани створення єдиного західного блоку за участю ФРН.

На початку 1950-х процес залучення Західної Німеччини до НАТО загальмувався. У Кореї в цей час почалася війна, в яку активно втягнулися США та СРСР, і американський президент Гаррі Трумен не хотів розпалювати обстановку ще й у Європі, побоюючись, що вступ Бонна до Північноатлантичного альянсу стане тією останньою краплею, яка призведе до прямого конфлікту Вашингтона та Москви.

Але тут почалися ті процеси, які ми спостерігаємо і сьогодні. В останні роки йде чимало розмов про те, що європейці мають створити єдину армію; однак у них немає нічого нового: ще 1952-го, переконавшись, що для Штатів пріоритетом є Далекий Схід, лідери Західної Європи запропонували створити Європейську оборонну спільноту, яка фактично об'єднувала б армії Франції, ФРН, країн Бенілюксу та Італії. Ініціатором виступив Париж, і сама ініціатива отримала назву "плану Плевена" на ім'я тодішнього французького прем'єра.

Цей проект стурбував Сталіна і той вирішив діяти. 10 березня 1952 року заступник міністра закордонних справ СРСР Андрій Громико вручив послам США, Великобританії та Франції ноту, в якій пропонувалося прискорити вироблення мирного договору з Німеччиною.

У документі, який західні ЗМІ відразу назвали "нотою Сталіна", оголошувалося, що Радянський Союз готовий розпочати процес возз'єднання двох німецьких держав до єдиної нейтральної країни з повною економічною незалежністю та власними збройними силами.

Розрахунок радянського вождя був точний: якщо ФРН приречена перебувати на американській орбіті, то нейтральна Німеччина почне будувати власну політику, яка однозначно ввійде у протиріччя з інтересами Парижа, а там, можливо, і з США.

"Нота Сталіна" мала ефект бомби, що розірвалася, не тільки в згаданих столицях, а й у Берліні з Бонном. Вожді НДР, звичайно, були проти такого плану, але не могли сперечатися з Москвою, тому просто промовчали. Аденауер проти і його прибічники проводили думку, що ідея Сталіна - це " хитрий план ", щоб відірвати Німеччину від Заходу і зберегти з неї радянський вплив.

Але в Бонні були і прихильники єдиної Німеччини, які пішли у наступ. 1 березня на засіданні уряду міністр із загальнонімецьких питань Якоб Кайзер, який представляв ліве крило партії Аденауера (ХДС), зажадав розпочати переговори з СРСР за умови створити нейтральну Німеччину та національну армію. Тобто позиції Кайзера було ніяких протиріч із позицією Москви.

Відбувся скандал, але більшість уряду підтримали канцлера і ухвалили заборонити міністрам коментувати питання, порушені в "ноті Сталіна". Однак Кайзер не почав мовчати: 2 березня він у промові, що транслювався по радіо, від імені уряду назвав пропозицію Москви найважливішою політичною подією останнього часу і закликав розпочати переговори з СРСР.

Дебати з цього питання перенеслися до Бундестагу, і Кремль, зрозумівши, що завдав удару у правильному напрямку, вирішив поглибити розкол у західнонімецькому керівництві. 9 квітня міністр закордонних справ СРСР Андрій Вишинський передав західним послам другу ноту, у якій конкретизував усі пункти першого документа.

Москва пропонувала провести вільні вибори по всій Німеччині під контролем міжнародної комісії з представників Радянського Союзу, США, Британії та Франції, підписання мирного договору з єдиною німецькою державою, виведення всіх іноземних військ з німецької території через рік після його підписання та вступ нейтральної Німеччини до ООН.

Для звичайних німців ця пропозиція виглядала дуже привабливо і публічно відмовитися від неї означало політичне самогубство для будь-якого німецького політика (та й західним, крім французів, важко було щось заперечувати). Тому Аденауер вирішив промовчати і мовчав він до 27 травня, коли в Бонні представники шести європейських держав підписали договір про створення Єдиної оборонної спільноти (ЄОС).

Ключовим пунктом угоди записали, що "ФРН зобов'язується не укладати угоди, що суперечать правам трьох західних держав-переможниць". Це була відповідь на дві "ноти Сталіна", що означав фактичну відмову.

Конрад Аденауер – перший канцлер ФРН

Від Берії до Горбачова

У наступні кілька років світ зазнав величезних змін. 5 березня 1953 року помер Сталін, у Кремлі почалася боротьба за владу, і в цій боротьбі серед інших виникло німецьке питання. Один із сталінських наступників – Лаврентій Берія – знову розпочав переговори із Заходом про єдину нейтральну Німеччину та мирний договір із нею.

Однак у червні 1953 року у НДР розпочалися масові протести проти політики керівництва НДР, які були придушені радянськими військами. Незабаром після цього Берія було заарештовано. І те, що він "упустив контроль за ситуацією в Німеччині" стало одним із пунктів звинувачень на його адресу з боку Микити Хрущова.

Відповідно і "беріївська" ініціатива щодо об'єднання Німеччини в нових умовах стала табу для кремлівських вождів.

Тим часом у липні 1953 року в Кореї підписали перемир'я, і воно розв'язало Вашингтонові руки для активніших дій у Європі. У тому числі – для торпедування угоди про ЄОС, яка залишала Штати на узбіччі.

Проте, здавалося, проекту не може не завадити ніщо. Парламенти Німеччини, Італії, Нідерландів, Бельгії та Люксембургу вже ратифікували угоду і всі чекали 30 серпня 1954 року, щоб після голосування у французьких Національних зборах оголосити загальноєвропейське свято. Саме голосування вважалося формальністю, оскільки саме Париж виступав ініціатором ЄОС.

Але сталася катастрофа: за ратифікацію угоди виступили 264 депутати, проти – 319. Проект єдиної європейської армії поховали, і натомість активізувалося питання про вступ ФРН до НАТО, проти якого почався масовий рух по всій Західній Європі.

Москва знову зрозуміла, що треба діяти. Хрущов, як сказано вище, вже не міг пропонувати об'єднання Німеччини, але з його ініціативи радянський МЗС 15 січня 1955 виступив із заявою, в якій запропонував встановити дипломатичні відносини з Бонном (з Берліном вони, природно, у Москви вже були). І на підтвердження цієї ініціативи президія Верховної Ради СРСР 25 січня видала указ "Про припинення стану війни між Радянським Союзом та Німеччиною". В указі пояснювалося його ухвалення тим, що через десять років після воєнних дій Німеччина перебуває у "стані розколу і не має мирного договору".

Таким чином, саме 25 січня 1955 року – без мирної угоди – Радянський Союз формально припинив свою війну з Німеччиною.

В інших колишніх союзників щодо коаліції ситуація з врегулюванням відносин із Німеччиною була ще складнішою. На відміну від СРСР, який з 1955 року мав дивідносини з обома Німеччинами, Вашингтон не визнавав НДР до 1974 року, але й після цього нічого не змінив у своєму юридичному статусі щодо неіснуючої єдиної Німеччини.

Крапку в "німецькому питанні" було поставлено лише 12 вересня 1990 року - стараннями "батька Перебудови" Михайла Горбачова. Московський договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини (або договір "2+4" – названий за кількістю підписантів: НДР, ФРН плюс СРСР, США, Британія та Франція), який давав добро на об'єднання країни, фактично замінив собою мирну угоду, що так і не з'явилася на світ.

2 жовтня 1990 року у Нью-Йорку представники США, СРСР, Франції та Британії виступили із заявою про зупинення своїх прав та обов'язків щодо Берліна та Німеччини в цілому з моменту об'єднання ФРН та НДР до набрання чинності договором "2+4".

Він набув чинності після ратифікації парламентами всіх країн-підписантів – останнім це зробила Верховна Рада СРСР 4 березня 1991 року. І формально лише цього дня Німеччина перестала перебувати у стані війни.

Що, втім, значить формального закінчення Другої світової війни загалом. Як відомо, СРСР і Японія так і не підписали мирної угоди через суперечку про Курильські острови, яка "у спадок" передалася Російській Федерації. Але то вже інша історія.

Історичні підписи під угодою "2+4". Підпис від СРСР – Едуарда Шеварднадзе

Як зізнавалися нові німецькі кордони

Окремим – і дуже складним питанням – врегулювання німецької проблеми були кордони. За підсумками Другої світової союзники домовилися встановити східний кордон Німеччини і відповідно західний кордон Польщі по річках Одер і Нейсе, через що до складу польської держави увійшли колишні німецькі території, що включали такі міста як Бреслау (Вроцлав) та Позен (Познань).

Звичайно, це не подобалося нікому з німців, але в НДР змушені були мовчати, а ось Західна Німеччина на чолі з канцлером Конрадом Аденауером заявила про неможливість врегулювання за таких кордонів. Це була одна з формальних причин, через які Бонн не дав позитивної відповіді на «ноту Сталіна», оскільки Москва закладала у свій проект визнання географічної конфігурації, що склалася.

У той же час західні союзники – Вашингтон і Лондон – досить спокійно ставилися до німецьких претензій, оскільки вони стосувалися Польщі, яка лише увійшла до соціалістичного блоку.

В результаті все правління Аденауера (1949-63) і однопартійців, що змінили його, Людвіга Ерхарда (1963-66) і Курта Кізінгера (1966-69) ситуація не рухалася з мертвої точки.

Зміни почалися лише після того, як у 1969 році до влади прийшли соціал-демократи, налаштовані більш лояльно до соціалістичного блоку.

"Нова східна політика" канцлера Віллі Брандта включала одночасно визнання НДР і східного кордону ФРН. 12 серпня 1970 року він разом із головою Ради міністрів СРСР Олексієм Косигіна підписав у Москві договір про визнання повоєнних кордонів у Європі.

«Європа не закінчується на Ельбі чи на східному кордоні Польщі. Росія нерозривно вплетена в європейську історію не лише як противник і небезпека, а й як партнер – історично, політично, культурно та економічно», – заявив Брандт у своїй промові по радіо, вимовленому після підписання цієї угоди.

Звичайно, у «нової східної політики» соціал-демократів були свої супротивники. Зокрема її жорстко критикували християнські демократи.

Однак десятиліття існування в новій реальності змінило й їхні підходи: коли 1982-го ХДС повернулася до влади, її канцлер Гельмут Коль уже не порушував питання про перегляд кордонів, оскільки конфронтація із соцблоком означала відмову від радянського газу, який на той час став потужним важелем розвитку економіки ФРН.

Але справа не лише в економічних стимулах: сьогодні вже можна говорити про те, що саме завдяки визнанню східних кордонів, у 1989-90 роках став можливим процес об'єднання Німеччини – без цього ніхто не став би з німцями навіть розмовляти.

В результаті, за іронією долі, процеси, запущені соціал-демократами всупереч позиції ХДС, дали християнським демократам можливість реалізувати їхні об'єднавчі плани, оскільки провів їх у життя саме Гельмут Коль.